Рекомендуємо почитати
Фото обкладинки видання «Видавництва Старого Лева», 2019 р.
Сьогодні ми хочемо порекомендувати вам до читання книжку «Велика Магія. Творче життя без страху» авторки бестселера «Їсти. Молитися. Кохати» Елізабет Ґілберт.
Ця робота – особистий досвід життя письменниці, якій ніхто не платив зарплатні за роботу письменницею. А також ніхто не гарантував успіху. Вона відповідає на питання, що хвилюють майже всіх людей, які прагнуть жити творчо: як зробити мистецтво основним видом діяльності і доходу? А головне: чи варто робити творчість професією? Як до неї ставитись: як до хобі, чи як до тяжкої праці?
Втім, у цій книжці Елізабет Ґілберт говорить і інші речі: як і навіщо не боятись робити те, що подобається (навіть тоді, коли це не передбачає регалій і гонорарів)? Чи створена творчість для всіх? Чи, може, тільки для обраних?
Тут йдеться, мабуть, не тільки про творче життя без страху, а й загалом – про життя без страху.
Ось кілька цитат із книги. Ми обрали думки про упереджене ставлення до віку, про яке часто говоримо із нашими читачами:
«Але це не означає, що якщо ви не почали займатися творчістю у свої двадцять, то вже запізнилися!
Ради Бога, ні! Не думайте так, прошу вас.
Почати ніколи не пізно.
Я можу навести десятки прикладів чудових людей, які стали на творчий шлях у старшому а іноді у дуже навіть старшому віці. Та щоб не витрачати багато часу, розповім тільки про одну таку особу.
Її звати Вініфред.
Я познайомилася з нею ще у 1990-х у Ґрінвич-віледж. На бурхливій вечірці з нагоди її дев’яносторіччя.
Вона була приятелькою мого приятеля (хлопця, якому було за двадцять; так, Вініфред мала друзів різного віку і походження). У ту пору Вініфред була такою собі знаменитістю на Вашингтон-сквер.
(…)
Я вперше у своєму юному житті зустріла таку жваву й енергійну жінку, як Вініфред, тож одного дня, шукаючи натхнення, запитала її: «Яка твою улюблена книжка?».
А вона відповіла: «Ой, сонце, я не можу виокремити якусь одну книжку, бо в мене їх дуже багато. Але можу назвати свою улюблену тему. Десять років тому я почала вивчати історію древньої Месопотамії, і тепер це моє найбільше захоплення, яке, скажу тобі чесно, кардинально змінило моє життя».
(…)
…я була вражена, почувши, що вона стала знаною експерткою з історії древньої Месопотамії. Вона присвятила цій галузі науки ціле десятиліття свого життя – а якщо старанно чимось займатися десять років, мимоволі станеш експертом. (За стільки часу можна було б отримати два дипломи магістра і один – доктора).
(…)
Я була молодою жінкою, яка тільки-но закінчила коледж. У моїй голові ще був тьмяний і тісний закуток, який вірив у те, що моя освіта закінчилась, бо Нью-Йоркський університет видав мені диплом. Та зустрівши Вініфред, я збагнула, що освіта, не закінчується, коли вам кажуть, що вже кінець; освіта закінчується, коли ви самі собі кажете, що це вже кінець.»
«…Якщо ж ви старші, повірте у те, що весь цей час світ чогось вас навчав. Ви знаєте у стократ більше, ніж собі гадаєте. Ви ще не дійшли до кінця – ви просто підготувались. Досягнувши певного віку, ви за замовчуванням здобуваєте докторський ступінь із уміння жити – байдуже, чим саме ви займалися. Якщо ви досі тут – якщо витримали так довго, то саме завдяки тому, що знаєте все необхідне. Ми хочемо, аби ви розповіли нам, чого навчилися, що побачили й відчували. Якщо ви старші, то, скоріш за все, маєте абсолютно все необхідне, щоб жити творчо – вам тільки бракує впевненості, аби взятися за роботу. Проте нам необхідно, щоб ви за неї взялися.
Байдуже, молоді ви чи старі, ми потребуємо вашої праці, щоб збагатити власне життя й навчитися нового.
Отож хапайте свої вагання і страхи за ноги, перевертайте їх догори дриґом й витрушуйте з себе обтяжливі думки про те, що саме ви мусите мати (і скільки мусите заплатити), аби отримати право творити. Бо я кажу вам: у вас вже є на це право – просто тому, що живете тут, серед нас.»
«Багато років тому, коли мені було за двадцять і я почувалась геть невпевненою в собі, я познайомилась із розумною, незалежною, творчою і впливовою жінкою років сімдесяти п’яти, яка дала мені прекрасну життєву пораду.
Вона сказала: «У двадцять і тридцять ми докладаємо зусиль, щоб бути ідеальними, бо нас страшенно хвилює, що про нас подумають інші. Коли нам сорок і п’ятдесят, ми нарешті починаємо почуватись вільними, бо вирішуємо: нам начхати, що про нас хтось думає. Але цілковитої свободи ми досягаємо аж у шістдесят і сімдесят, коли врешті-решт усвідомлюємо істину: насправді ніхто про нас ніколи не думав.»
Підбірку підготувала Віра Градюк.
Переклад Ганни Лелів. Фото обкладинки видання «Видавництва Старого Лева», 2019 р.