«Можна бути людиною поважного віку і в 19-20: десь уже відчути себе заскорузлим, без отої свіжості сприйняття…»
Фото з приватного архіву героя.
З Василем Неволовим можна і хочеться говорити годинами. Послухайте самі: «Ми хочемо глибини. Хочемо цікавості саме в зануренні в оту загадкову річ, якою є людина.».
Шкода, що «папір» не передає бісиків в очах. Чи передає?
– Василе Васильовичу, в мене сьогодні чудова можливість… Колись у школі моя однокласниця задала питання, яке я пам’ятаю до сьогодні. Можливо, в досить жорсткій формі, але абсолютно щиро, я процитую Вам його дослівно: «А нашо ця культура вапшє?». І сьогодні я хочу, розмовляючи з такою людиною, як Ви, так само наївно продублювати це питання (до професора, викладача історії образотворчого мистецтва, кандидата мистецтвознавства, театрознавця): а навіщо людям культура?..
– Вона робить людину людиною. Іншого виходу немає: цивілізація тільки через культурні перетворення вивела нас на той рівень, і інтелектуальний, і світоглядний, на якому ми зараз є. Не всі, у кожного свій рівень. Але тільки через культурні перетворення ми і набуваємо життєвого досвіду, формуємося як особистості. Починаючи від найперших… коли ми ще навіть в животику в мами, і слухаємо класичну музику, якщо мама її слухає, вже тоді формується дитя і майбутній психологічний портрет. Це дуже важливо, як і колискова, до якої ми хочемо повернути. І повертаємо. І в ній закодовано стільки всього! Того, що сьогодні надзвичайно потрібне. А оця культура трошки занедбана і відкинута.
А от повернутись до цих джерел… нам зараз треба повернутись до виховання відчуття своєї маленької Батьківщини. Відчуття отого осердя, де ти сформувався. Де ти твій пупик заритий (коли народжується дитина, а їй «зав’язують» пупик, а пуповинку обрізають і закопують, оце й ріднить її з рідною землею, на якій цей малюк народився), де ти знаходишся. Щоб розуміти і відчувати, де ти зараз є. Щоб ти не був «людиною світу»: тобі все одно де, куди поїхати і де бути. Щоб ти, все-таки, коріння своє відчував, знав, цінував.
Але, головним чином, щоб ти емоційно його прожив. І для цього придатні всі форми культури. І народна культура, яка створює власне підґрунтя всього. Бо естетичне ставлення людини до дійсності закладене в нас. Всі люди народжуються талановитими. Тільки треба зуміти знайти отой вектор свого таланту і його прикладання до дійсності. Щоб ти міг себе виразити. Коли ти з’явився, коли тобі Бог дав життя, в тебе є якась місія. Є якесь завдання, з яким ти прийшов в цей світ. То для того, щоб ти міг його реалізувати, тобі потрібна підготовка і певний, так би мовити, простір, в якому ти будеш діяти. От культура його і формує. Розширює і створює тобі можливості себе реалізувати, і своє покликання. Мені так здається. А вже елітарне мистецтво піднімає тебе ще вище, в якісь високі інформаційні простори, і робить з тебе особистість.
«Естетичне ставлення людини до дійсності закладене в нас. Всі люди народжуються талановитими. Тільки треба зуміти знайти отой вектор свого таланту і його прикладання до дійсності.»
– Дякую за тезу про те, що всі люди народжуються талановитими. Абсолютно тут з Вами погоджуся. Нещодавно ми публікували матеріал про вікові обмеження на театральних фестивалях, конкурсах, де, переважній більшості, відбирають митців до 30-35-ти. Цю ситуацію коментував наш з Вами прекрасний знайомий, Михайло Носа, співзасновник фестивалю «Монологи над Ужем». Як Ви, як фахівець, ставитеся до таких вікових обмежень?
«Головне, щоб це було цікаво і несло з собою оте яскраве відбиття сьогоднішнього дня мистецькими засобами. Якщо воно є, то тоді люди будь-якого віку стають цікавими глядачеві.»
– Ви знаєте, я не дуже вбачаю їх в діяльності, особливо фестивальній. Тому що я досить добре і гарно обізнаний з фестивальним рухом в Україні. Бо багато беру участь або в якості члена жюрі, або в якості голови. І якраз там питання більше якісних параметрів переважає, ніж вікові якісь обмеження. Хоча, неодмінно, практично у всіх фестивалях є такі нагороди як «Надія мистецтва», коли молоді зовсім, тільки початкуючі, або «Дебют», в рамках фестивалю. Є такі речі. А, взагалі-то, вимоги йдуть в такому рахунку серйозному, мистецькому, до всіх, незалежно від віку. Головне, щоб це було цікаво і несло з собою оте яскраве відбиття сьогоднішнього дня мистецькими засобами. Якщо воно є, то тоді люди будь-якого віку стають цікавими глядачеві.
«І камерні сцени просто неймовірно зараз набувають отакого великого розголосу, тому що саме на них орієнтуються. Це не масштаби, це не полотна, а це дослідження на рівні мікроскопічного, психологічного перетворення, Леся-Курбасівського: що ж відбувається там?»
Що стосується моновистав і і моно-фестивалів, ну і камерних фестивалів, їх зараз досить багато, і число їх зростає. Увага до людини, ота ренесансна увага до людини, до її внутрішнього світу, вона зараз збільшилася. Бо оцей крупний план… Нам хочеться зазирнути в душу. Хочеться побачити оці тонкощі психологічні людського стану. І камерні сцени просто неймовірно зараз набувають отакого великого розголосу, тому що саме на них орієнтуються. Це не масштаби, це не полотна, а це дослідження на рівні мікроскопічного, психологічного перетворення, Леся-Курбасівського: що ж відбувається там?
«Увага до людини, ота ренесансна увага до людини, до її внутрішнього світу, вона зараз збільшилася.»
І тому, приміром, ось Національний театр ім. Івана Франка (у Києві – ред.), зараз камерна сцена, вони ось отримали за виставу «Лимерівна» Івана (режисера Івана Уривського– ред.) в «Грі» одну з нагород (Всеукраїнській фестиваль-премія – ред.). І це відрадно, тому що, справді, ми хочемо глибини. Хочемо цікавості саме в зануренні в оту загадкову річ, якою є людина. Як говорив Григорій Савич Сковорода (будемо в 23-му році святкувати його величезний, поважний ювілей): «Познай себе». І познати людину – це чи не найскладніше. Особливо – самого себе. В даному випадку, моновистава і стає таким познанням самого себе через якийсь драматургічний матеріал, через свою громадянську позицію. Обов’язково. Тому що вона неодмінно проглядає у твоєму спектаклі. Ти не можеш зіграти, якщо це не твоє, якщо воно тобі не болить, якщо ти не підтримуєш цього. Мені так здається.
«…познати людину – це чи не найскладніше. Особливо – самого себе. В даному випадку, моновистава і стає таким познанням самого себе через якийсь драматургічний матеріал, через свою громадянську позицію. Обов’язково. Тому що вона неодмінно проглядає у твоєму спектаклі. Ти не можеш зіграти, якщо це не твоє, якщо воно тобі не болить, якщо ти не підтримуєш цього.»
– Я підтримую Вас на всі 100 відсотків з цією чудовою метафорою про мікроскопічне дослідження. Мені теж саме за це камерна сцена люба серцю.
Все-таки, щодо формулювання «юний талант», «дебют»: йдеться про те, що дебют і сам талант може бути юним, бо людина, наприклад, могла все життя займатись чимось іншим, а у 50 років почала писати вірші. І, по суті, сам талант є юним. І такі люди теж потребують місць, де можна про себе заявити.
– Безумовно. В цьому відношенні наш досвід міжнародного театрального фестивалю «Homo Ludens», де я вже 10 років головую жюрі (на базі Миколаївського художнього академічного російського драматичного театру), він якраз тим цікавий, і його дуже люблять всі міжнародні колективи, яких за 10 років було дуже багато, бо у нас після кожної вистави, традиційно, йде розмова. Серйозна, за великим рахунком, про побачене, про розгляд всіх тих робіт, які там були. І вся трупа, і вся постановочна група (присутні при обговоренні – ред.). І це – друга школа фестивалю, отой майстер-клас. Якщо він ще й, доречі, підкріплений високим авторитетом членів жюрі (а у нас, як правило, вони збираються, все-таки, різноманітні, з різним кутом зору на якісь проблеми пластики, проблеми сценографії, проблеми драматургічні чи проблеми психології акторської майстерності, чи постановочна якась дуже важлива сфера діяльності), то це така ґрунтовна пропрацьованість кожної вистави. Коли часом обговорення тривають довше, ніж сама вистава, і з усіх різних поглядів рентген пронизує…
Ми ж свідомі того, що ніхто переробляти виставу не буде, вона зроблена, існує, і вона, так би мовити, є річчю, даною нам у сприйняття. Але той досвід, наш досвід сприйняття, в який ми постаралися огорнути оті свої доброзичливі (!), але дуже вимогливі речі, коли ми проводимо це обговорення. І ось, скільки років триває фестиваль, і потім ми (з учасниками – ред.) листуємось, ми стаємо друзями. Незважаючи на те, що були і серйозні закиди, і якісь побажання.
Але їм оця атмосфера, незалежно від віку, планка, висока планка мистецька, вона завжди дуже гарна і дуже хороша. Отакі речі, я думаю, обов’язково потрібні.
Ну а що стосується нагород, так, передбачається якась окрема нагорода для молодих митців, як ми говорили. І намагаємось підтримати неодмінно, чи страт творчий, чи несподіваний сплеск пошуку творчого. Але, я не знаю навіть, чи є тут проблема, яку варто розглядати. Бо, знов-таки, незважаючи на вік, можна справді бути таким… людиною поважного віку і в 19-20: десь уже відчути себе заскорузлим, без отої свіжості сприйняття.
Ми позавчора попрощалися з Володимиром Петровичем Губою (український композитор, народний артист – ред.). 22-го грудня йому б виповнилося 82 роки. Але, коли прощалися, я говорив про те що це велика дитина, яка зберегла оте незамулене сприйняття, свіже сприйняття оточення, соціуму, в якому перебуває. В нього була своя позиція, яку він відстоював. Він завжди зберігав цікавість до несподіваного, нового погляду. Оце так важливо: для трактування будь-якого драматургічного матеріалу, і в режисерській концепції. Особисте. Своє. Твій погляд, який відбиває твою громадянську позицію. В нього вона була. І 82 роки, а юнацький посил, який він вклав і в поетичне кіно. Бо поетичне кіно, наше українське, без музичної драматургії Володимира Петровича Губи просто немислиме (автор музики для близько 70-ти українськиї фільмів та мультфільмів, серед яких, наприклад «Захар Беркут» – ред.).
«…це велика дитина, яка зберегла оте незамулене сприйняття, свіже сприйняття оточення, соціуму, в якому перебуває. В нього була своя позиція, яку він відстоював. Він завжди зберігав цікавість до несподіваного, нового погляду. Оце так важливо: для трактування будь-якого драматургічного матеріалу, і в режисерській концепції. Особисте. Своє. Твій погляд, який відбиває твою громадянську позицію»
Та як Леонід Осика (український режисер хвилі «українського поетичного кіно» – ред.) із всім тим, так би мовити, кінематографічним багажем, йшов суголосно з Володимиром Петровичем.
Чи, наприклад, Саша Бегма (актор, концертмейстер – ред.), син Володимира Володимировича Бегми (режисер Національного театру опери та балету, заслужений діяч мистецтв України – ред.). Молодий актор театру Франка, дуже гарно дебютував у виставі Сергія Маслобойщикова за «Лісовою піснею» Лесі Українки. Він робив і музичну драматургію. При чому, вона така несподівана! Він отримав «Київську пектораль» за музику до вистави, він грав в ній. Але оцей хлопчина, ще не має тридцяти років, оте його свіже сприйняття і поєднаний в декількох спрямуваннях погляд, дорого вартує. І я, наприклад, захоплювався, захоплююсь ним. І таких хотілось би постатей. Щоб вони були різні. Талант, він в багатьох вираженнях талант. Хочеться шукати особистостей, які були б багатогранними в своїх творчих виявленнях.
«…головне, щоб було що виражати»
– Спасибі. Мабуть, найкраще, що можна було почути на тему віку – це те, що такої проблеми немає.
Ви уже кілька разів сказали про громадянську позицію; і про те що театр – це відображення сьогодення. Не можу не запитати: то яким, має бути сучасний театр, та і сучасна культура, щоб збудувати ту державу, в якій ми хочемо жити?
– Нелегке питання, звичайно. По-перше, він повинен бути чесним. По-друге, він повинен бути добре технологічно озброєним, в сучасних вимірах і можливостях, які збільшують технологічну можливість його вираження. Але, головне, щоб було що виражати. І було кому виражати, щоб було позиційно. Режисерська концепція, оті молоді режисери, які зараз з’являються, я за ними дуже уважно слідкую. В мене 40 років педагогічної діяльності і я багатьох з них знаю особисто, це і мої студенти, той же Ваня Уривський, який зараз отримав премію Леся Курбаса, і заслуженого артиста щойно отримав. Як і Давид Петросян, з’явившись в театрі Франка, заявив зовсім новий підхід до режисури як професії, дуже цікавий.
Тобто, мені здається, що сучасний театр продовжує і має продовжувати бути режисерським, але головна постать, все-таки, акторська. І що краще вона підготовлена, світоглядно озброєна і професійно виважена, то вища за якістю, за реалізацією свого покликання і за соціальною потребою. Нам цікаві сьогодні, дійсно, постаті: великі, справжні, над якими хочеться задумуватися. Над їхніми сценічними творами, над їхньою позицією, над їхнім освоєнням соціо-політичного оточення.
«Нам цікаві сьогодні, дійсно, постаті: великі, справжні, над якими хочеться задумуватися. . Над їхніми сценічними творами, над їхньою позицією, над їхнім освоєнням соціо-політичного оточення.»
Бажано, щоб театр не був бідним. Щоб він був забезпечений можливостями реалізації, які він має мати. Інакше ми будемо… Може народитися, звичайно, і з килимком і з трьома акторами, які вийдуть і почнуть діяти. Але сьогоднішній глядач уже потребує дещо іншого формату розмови і вистави, як детальної дії, іншої. Ми вже перейшли на інший рівень сприйняття, за цим має перейти і театр.
– Тобто ми говоримо про театр особистостей, і, все-таки, акцент на змісті, але ми не маємо культивувати бідність і ігнорувати технології?
– Звичайно, ні. Що мені ще здається дуже важливим – це отой союз драматурга і театру. Побачене його очима, прожите ним потім має народитися в сценічній дії. Але це він несе оту соціально-вагому домінанту, яка потім реалізується у виставі, саме драматург. Без іскри драматургічної, яка запалить задум сценічної постановки, не можна.
Сьогодні з’явилася ціла плеяда молодих драматургів, які вже не обтяжені самоцензурою. Я радий, що з’явилася антологія (вона через декілька днів з’явиться друком), яку видав відділ драматургії центру Леся Курбаса: як оце історичне тло впливає на сьогодення, як воно зв’язує і народжує нову соціо-культурну ситуацію. Там більше п’ятисот сторінок, це доволі ґрунтовне видання.
Можу порадіти і я, оскільки КМДА виділило кошти і на вихід моєї збірки п’єс і перекладів, туди увійшло шість п’єс і два переклади. Всі вони пережили сценічне народження, а зафіксованими в друкованому вигляді не були. А мені, все-таки, 73-ій рік, і хотілося б залишити не лише, так би мовити, театральні афіші і програмки.
…От ця збірка з’являється друком, і я дуже тішусь, бо там є цікаві твори і з минувщини, там і є Богдан-Ігор Антонич (якого я боготворю, бо це постать дивовижного масштабу). Таких прикладів сьогодні можна навести дуже багато, тому я дуже радію. І Неда Неждана сьогодні, і від Донецького, і від Краматоського краю, і в Маріуполі, в Запоріжжі нещодавно відбулась прем’єра (постановки за її п’єсою – ред.). І Олег Низовець. І Олександр Вітер. Його, приміром, «Станція», досить цікава і несподівана. Я вже чотири «Станції» проїхав: в Миколаєві йде дуже гарна, на камерній сцені, в Кіровограді. І те, що малою кров’ю, на малій території (на камерній сцені – ред.), через метафорично-образний вияв розкриваються серйозні філософські теми, це, мені здається, дуже гарно і потрібно.
– Мені здається, що цей вибух сучаснлї драматургії, про який Ви сказали, він же відбувася не просто так…
– …Звичайно. Потреби часу, вони відгукнулися на це. І львівська Драма.UA (фестиваль сучасної драматургії – ред.) тут допомогла, доречі, дуже. І різноманітні форуми і книжкові ярмарки, на яких приділяли увагу і драматургії. Про це можна окремо говорити.
– Велике спасибі за розмову! Сподіваюсь, ми ще матимемо не одну нагоду детальніше зануритись в окремі теми.
Спілкувалась Віра Градюк. Матеріал створено в рамках проєкту «Підвищення рівня поінформованості людей поважного віку – шлях до запобігання та мінімізації наслідків пандемії COVID-19», який реалізується ГО “Суспільство і право” і наданий Чорноморським фондом регіонального співробітництва (проект Німецького фонду Маршалла США) за фінансової підтримки Європейського Союзу. Фото з приватного архіву героя.