Чому з віком ми часом замикаємось в собі?
Фото: Nihal Demirci, unsplash.com
Чому перестаємо робити улюблені справи, бо «вік уже не той»? А деякі заняття, які все життя було цікаво спробувати – танці чи третя вища освіта – назавджи замикаємо за дверима із написом «Вже запізно»? Про це ми поспілкувались із головною психологинею гарячої лінії запобігання самогубствам «Lifeline Ukraine», лайф коучем, ветеранкою, Валентиною Савченко.
– Тема для мене мега-важлива. Розпочала її висвітлювати ще до війни, 2012-ий рік. Я психолог, лайф-коуч, вела серію відповідних тематичних вебінарів, радіо та телепередач на Черкащині. Говорила не про проблеми віку, а про інший погляд на паспортні дані та нові перспективи і можливості.
А з легкої руки щасливих клієнтів створився клуб «Чарівний стусанець», який став підтримуючим жіночим простором і давав якісне та екологічне оточення на період життєвих трансформацій.
Саме такої підтримки бракує більшості із нас. Кому, як не жінкам 40+, відомо, що таке гендерна дискримінація та ейджизм, і як вони проявляються в нашому вщент нафаршированому стереотипами та обмежуючими переконаннями суспільстві. Нажаль, наслідки іноді мають сумне, навіть трагічне забарвлення.
Окрема болюча тема щодо фізичного стану – поступово змінюються практично всі внутрішні процеси, що вносить свої корективи в гормональний фон та зовнішній вигляд як жінок, так і чоловіків. А ми ж живемо в час, коли швидкість того, що відбувається, просто вражає. До того ж, це час інформаційних технологій. Ту інформацію, яку ще 100 років тому людина отримувала за декілька років, ми отримуємо практично за лічені хвилини. Безумовно, все швидко змінюється. А, все ж таки, з віком ми, навпаки, уповільнюємося – це абсолютно нормально. І, таким чином, отут відбувається такий дисбаланс. Буцімто, все швидко летить, а організм тебе уповільнює.
Відповідно, подібні «сюрпризи» не найкращим чином впливають на психо-емоційний стан середньо статистичного громадянина – потенційного пенсіонера.
Звичайна вікова криза має всі шанси перетворитися на початок кінця. Як правило, це період підсумків – стратегічна життєва програма реалізована (маємо те, що маємо). Система цінностей потребує логічних, але болючих трансформацій. А готовність до них, м’яко кажучи, або мінімальна, або ніяка. Адже, живемо в період хронічного стресу. В силу багатьох причин затуманюються межі нових горизонтів, а народження цілей блокується страхами попередніх поразок та «цвинтарем» невтілених мрій. Відповідно, уповільнюється внутрішня швидкість, знижується або щезає мотивація, втрачається смак і сенс життя. Що призводить до часткового або повного знецінення себе, свого досвіду, наявних ресурсів та можливостей щодо формування нового бачення власного майбутнього. У «сліпоти» є підступні друзі – депресія і суїцид. А передує тому замкненість, такий стан «мушлі», який є серйозною ознакою соціальної смерті людини.
«…Люди власними руками стирають себе з соціального горизонту життя»
Нажаль, в нашому суспільстві, культура звернення до психолога чи психотерапевта – лише в процесі формування. Тому, самотужки маринуючись в своїх проблемах, ми маємо всі шанси «заплисти за буйки», або зануритися у небезпечні глибини власної внутрішньої реальності. Тобто, необізнаність в цих питаннях та суб’єктивність мислення допоможе непомітно для себе опинитися в кризовому психологічному стані, який так «полюбляють» психосоматичні захворювання, алкоголь, наркотики та суїцид. Люди власними руками стирають себе з соціального горизонту життя.
Мені 50 років. Я з повагою ставлюсь до свого тіла і дбаю про свою душу. Прихильник здорового способу життя, енергійна. В мене дві вищі освіти і дві спеціальні. І, якщо треба, я ще буду навчатись, бо ми живемо в такий вік, де 20 років за однією спеціальністю працювати не будеш.
Маю двох дорослих доньок і, сподіваюсь, поки, лише троє онуків. Мені дивно і сумно, коли хтось із оточуючих, мов цураючись власного віку, пошепки рекомендує: «Нікому не кажи, що в тебе є онуки. Хай думають, що ти значно молодша». А я, навпаки, хочу кричати від щастя, що доля подарувала мені унікальну можливість бути такою як я є і радіти всьому, що відбувається в моєму житті. Досвід для мене є ресурсом для подальшого руху до нових омріяних вершин. Переконана, що мій власний приклад допоможе моїм дівчаткам в моменти їхніх життєвих криз. Адже приклад батьків завжди кращий і ефективніший за мільйон порад та рекомендацій.
Я чула неприємні висловлювання на адресу своїх однолітків. Мовляв, «втрачене покоління» і таке інше. Маю власну думку з цього приводу. Моє покоління особливе – воно тривалий час живе в епоху суцільних змін: ми народилися та виховувалися в СРСР, потім складний період війни в Афганістані, далі час Перебудови, історичне народження вільної та незалежної України, жахливі та лихі 90-ті роки, декілька революцій та після революційних періодів, складні та трагічні події 6 річної гібридної війни на Сході країни, втрати, стреси від фінансово – економічних, політичних та морально – духовних криз в суспільстві, пандемії та інше. Все це або знищувало людей, або загартовувало, розвивало, або призводило до певної деградації.
Цікаво те, що ми з дитинства чули лише першу частину східного прислів’я: « Не дай Боже, жити тобі в епоху перемін…». І лише в 40 років я дізналася, що існує друга, найголовніша частина цієї народної мудрості: « …Але, якщо вже так трапилось, дай Боже, скористатися тобі всіма необмеженими можливостями, які дарує нам Всесвіт».
– WOW, а я й не знала! Я також чула тільки першу частину цього прислів’я.
– Відчуваєте трансформацію думок? Одразу з’являється віра в себе. Виникає логічне питання: кому вигідно тримати нас в полоні суцільних страхів? Що буде, якщо ми, нехтуючи стереотипами та обмежуючими переконаннями, які нав’язує суспільство, почнемо самостійно творити власне щасливе життя?..
«Мені дивно і сумно, коли хтось із оточуючих, мов цураючись власного віку, пошепки рекомендує: «Нікому не кажи, що в тебе є онуки. Хай думають, що ти значно молодша»
Люди у старшому віці… Знов-таки, я б ніколи не говорила «похилий вік», ні – «людина поважного віку»… Це круто, що ми інтегруємо в Європу, а Європа – в нас. Я там буваю і споглядаю, що 50+ сприймається, здебільшого, як вік щастя: людина може собі дозволити майже все. Для цього є досвід, бажання, сили, можливості та значні фінансові накопичення. Державні інституції та політика уряду сприяє реалізації прав громадян. І люди не просто дозволяють собі все – вони роблять свідомий вибір на користь нових надихаючих сенсів, які дарують нову якість життя, що є передумовою для активного довголіття.
«Що буде, якщо ми, нехтуючи стереотипами та обмежуючими переконаннями, які нав’язує суспільство, почнемо самостійно творити власне щасливе життя?..»
В Україні, нажаль… Думки про пенсію левову частину нашого суспільства приводять до тривожно-депресивного стану. Люди дещо збентежені: стереотипно їм говорили, що на пенсії буде щастя, а зараз цей стереотип саме життя ламає.
«І люди не просто дозволяють собі все – вони роблять свідомий вибір на користь нових сенсів які дарують нову якість життя, що є передумовою для активного довголіття»
І, безумовно, покоління стресує. І в стресі має переорієнтуватися і зрозуміти, як далі жити, і навіщо далі жити.
Але кожен сам робить свій найкращий вибір – залишатися в позиції жертви, чи боротися і здобувати перемоги, перетворюючи проблеми в нові та реальні можливості. Безумовно, другий варіант – вибір сильних, сміливих та відповідальних.
«Але кожен сам робить свій найкращий вибір – залишатися в позиції жертви, чи боротися»
Я в свої 48 років, коли демобілізувалась, для того, щоб якимсь чином поновити свій психо-емоційний стан, вирішила реалізувати дитячу мрію – піти на балет.
– Супер!
– Я тендітна, в мене прекрасна розтяжка, все життя я для себе займалася спортом, тобто, в принципі, в мене хороше здоров’я. Амбіції? Я не мріяла про велику сцену, але було цікаво. І коли я обдзвонила в нашому обласному центрі (я тоді ще жила в Черкасах) балетні школи, доволі-таки відомі, мене навіть не бачили, але запитали: «Скільки Вам років (саркастично – ред.)? Ой, ні-ні-ні, ми не про це.». Отак мене відфутболювали. Я кажу: я приватні уроки буду брати. Але: «ні-ні-ні-ні-ні». Я була засмучена. Мені було і смішно одночасно… І сміх, і смуток.
Адже мрії мають право на втілення. Інакше життя втрачає барви і смак. Це шлях в нікуди. Але, коли я приїхала до своєї доньки в Нідерланди, у першій же балетній школі, яку ми набрали, задля цікавості, мені відповіли, що педагог цієї школи – чоловік, якому 88 років. Коментарі зайві.
– Прекрасно.
– Так. Тобто там немає вікових обмежень. Навпаки! Там спонукають людей старшого віку до танцю, тому що саме танець гармонізує наші півкулі головного мозку, є потужною профілактико, наприклад, хвороби Альцгеймера, різноманітних деменцій (впринципі, те, на що зараз дуже потужно страждає Європа). Про танець, взагалі, можна багато прочитати. В Києві, доречі, з цим значно краще (сміється – ред.).
– Власне, у Львові київська балерина також відкрила студію балету для дорослих. І вони цим здійснили дуже велику соціальну функцію, як на мене. Бо вони відкрили оці куліси балету, який був все життя закритим: не те що для 50+… Тобі уже в 20 там казали, що ви, вибачте, застара, бо балет – це щось виключно для дівчаток з трьох років.
– Це дійсно стереотипно. Але, якщо повертатися до нашої важливої теми, то чому людина замикається? Чому не хоче далі реалізовувати, принаймні, те, що реалізувала до того? По-перше, можливо втратила інтерес до старих справ. По друге, знаходиться в процесі формування нових цілей. По третє, одною із важливих умов для дій є наявність якісного підтримуючого оточення, як додаткового ресурсу (незалежно від того, чи то сім’я, чи то друзі, чи то колеги).
Наприклад, в певний період, особливо у 50+, 45+, доволі значна кількість розлучень. І в такому віці буває складніше знайти свою половину.
– А чому? Чим відрізняється цей пошук від пошуку у 20, 30?
– І чоловіки, і жінки вже мають у власному «арсеналі» болючі «граблі» – розлучення, невдалі спроби бути щасливими разом та, відповідно, психологічні травми. Це блокує в старшому віці рішучість дозволити собі новий досвід формування будь яких стосунків. Щастя потребує віри в себе, енергії і сил. Знов-таки, немає культури звернення до спеціаліста. А страхи та стереотипи завжди на варті, і 24/7 роблять свою справу.
Але, якщо ми повертаємось до Європейського формату (я знайома саме з нідерландським форматом, він мені дуже подобається), зауважу, що відповідно до стандартів соціальних служб, люди старшого віку повинні, незважаючи ні на що, мати, як мінімум, три соціальні контакти на добу. Це не по телефону: необхідно вийти на вулицю, посидіти в кафе з подругою, вигуляти песика. От чому там майже в кожної людини старшого віку є тварини (вони часто беруть братів наших менших з притулків). В бібліотеках достатньо читачів старшого віку. Здавалося б, усе ж є в інтернеті. Але бібліотека залишається традиційним місцем зустрічі та спілкування.
Чому там, навіть після важких хворіб, прийнято проходити певну дистанцію на день пішки? Бо так сформована культура. Щодо вимог – якщо людина не проходить певну кількість кроків на добу, незалежно від погоди (але враховуючи її офіційний стан здоров’я), вона не отримає допомогу від свого сімейного лікаря. Тому що першим питанням буде: скільки відбулося соціальних контактів і як давно Ви гуляли на вулиці? Потрібно показати годинник, який вимірює кількість кроків. Це чітко фіксується, і з цього роблять ся висновки. Тобто, дбайливе ставлення до себе – в зоні відповідальності громадянина.
– Клас!
– Соціальні служби чітко відслідковують, в якому стані перебуває кожна людина, і як її можна підтримати. Доволі значна кількість гейткіперів, соціальних активістів, працює на запобігання, наприклад, суїцидальних випадків. Адже, самотність – це така штука, не дуже приємна. Людина, іноді, повинна бути на самоті, але ні в якому разі не самотньою.
Реалізується значна кількість цільових просвітницьких програм.
Доречі, в центральному регіоні України також в грудні були проведені тренінги на тему запобігання суїциду. Наша команда LifeLineUkraine, як учасник, взяла активну участь у цьому заході. Результатом є підготовлені та сертифіковані за норвезьким стандартом гейткіпери для громад. Прикро, що саме люди 50+ є у зоні ризику щодо цих питань. Ветерани також знаходяться в фокусі особливої уваги. Адже, період реабілітації та реінтеграції є непростий та тривалий.
«…якщо людина не проходить певну кількість кроків на добу, незалежно від погоди (але враховуючи її офіційний стан здоров’я), вона не отримає допомогу від свого сімейного лікаря»
… Я думаю, що варто хоча б один раз на день робити добру справу, тому що саме добрі справи роблять нас по справжньому щасливими. Це не обов’язково має бути щось велике і грандіозне, та потребувати коштів. Головне, щоб від душі… Хочеш щось отримати від Всесвіту – заплатити наперед.
Зараз я мрію на базі своєї садиби в Холодноярському краї зробити міні… ну, мені не подобається назва «реб. центр», ні – Місце Сили Дорослої Жінки. Будемо загоювати рани та зцілювати любов’ю душу і тіло.
Така моя плата наперед….
Спілкувалась Віра Градюк, в рамках проєкту «Підвищення рівня поінформованості людей поважного віку – шлях до запобігання та мінімізації наслідків пандемії COVID-19», який реалізується ГО “Суспільство і право” і наданий Чорноморським фондом регіонального співробітництва (проект Німецького фонду Маршалла США) за фінансової підтримки Європейського Союзу. Фото: Nihal Demirci, unsplash.com.