Чому люди вірять дезінформації навіть тоді, коли їм кажуть факти
Через поширення дезінформації люди можуть демонструвати свою приналежність до групи.
Покладатися на один лише фактчекінг у протидії дезінформації не дуже ефективно, вважає Келлі Фінчем (Kelly Fincham), медіадослідниця та керівниця бакалаврської програми «Глобальні медіа» в ірландському Університеті Голвея. Науковиця посилається на результати досліджень американських колег, які виявили, що читачі менше довіряють журналістам, коли ті спростовують інформацію, а не підтверджують її. Крім того, зауважує Фінчем, через спростування фейк може охопити аудиторію, яка про нього ще не чула.
На думку дослідниці, дезінформація — це комплексна проблема, яка процвітає завдяки трьом взаємопов’язаним складовим: змісту повідомлення, особистому контексту тих, хто його поширює, та технічній інфраструктурі платформ. У своїх міркуваннях Фінчем спирається на дослідження американської медіазнавиці Еліс Марвік (Alice Marwick).
Зміст повідомлення
Оманливий контент поширюється так швидко, бо людям когнітивно легше сприймати інформацію, ніж відкидати її.
Сама по собі дезінформація безсила, поки не знайде аудиторії, які готові в неї повірити, схвалити або поширити. Вона працює тоді, коли апелює до так званих «глибинних історій» (термін американської соціологині Арлі Гокшилд). Це емоційно резонансні наративи, які відображають те, як люди бачать світ, свої надії, політичні переконання та страхи.
Найефективніша дезінформація грає на наявних переконаннях, емоціях та соціальних ідентичностях аудиторії, часто зводячи складні питання до знайомих емоційних наративів. Наприклад, у дезінформації про мігрантів можуть використовуватися такі тропи як «небезпечний чужинець», «перевантажена держава» або «негідний новоприбулий».
Контекст
Дезінформація, яка збігається з цінностями та поглядами людини, може швидко перетворитися на її «знання», і його спростувати набагато складніше.
У своєму дослідженні про поширення фейкових новин під час президентських виборів у США 2016 року Марвік згадує історію подруги «Карлі». Її мати, переконана консерваторка, раз по раз поширювала неправдиві історії про Гілларі Клінтон, хоча постійно отримувала від «Карлі» посилання на матеріали, де спростовувалася ця інформація. Зрештою, втомившись від повідомлень дочки, жінка заявила: «Мені байдуже, правда це чи ні! Я ненавиджу Гілларі Клінтон і хочу, щоб усі про це знали!».
Люди поширюють неправдиві твердження, щоб продемонструвати свою приналежність до групи — дослідники називають це явище «мотивацією, заснованою на ідентичності». Цінність такого поширення полягає не в наданні достовірної інформації, а в тому, що воно слугує соціальною валютою, яка зміцнює групову ідентичність та згуртованість.
З розвитком генеративного штучного інтелекту такі повідомлення поширюватимуть ще більше. Люди готові репостити зображення, фейковість яких очевидна, якщо вважають, що ті містять «емоційну правду» (згадаймо, як деякі користувачі фейсбуку відстоювали своє право поширювати після масових обстрілів зображення зі зруйнованими будинками та згорьованими дітьми, згенеровані ШІ — ред.).
Технічні інфраструктури
Згадані процеси підкріплюються технічною інфраструктурою соціальних мереж, розробники яких зацікавлені у тому, щоб люди якнайдовше і якнайінтенсивніше взаємодіяли з контентом. Емоційно заряджений контент, особливо рейджбейт, залучає користувачів більше, ніж нейтральні або позитивні історії, тому алгоритми платформ надають йому перевагу і в результаті ще більше підвищують його охоплення та поширення.
Окрім того, дезінформація легко поширюється через месенджери та повідомлення у соціальних мережах. У 2020 році BBC підрахувало, що одне повідомлення, надіслане у групу WhatsApp із 20 учасниками, може в підсумку охопити понад три мільйони людей, якщо кожен учасник поділиться ним із ще 20 знайомими, і цей процес повториться п’ять разів.
По суті, платформи дозволяють дезінформації поширюватися швидше та масштабніше, ніж це було б можливо в офлайні.
Одним фактчекінгом тут не зарадити, вважає Фінчем. На її думку, для ефективного розв’язання проблеми потрібні заходи, що охоплюють усі три згадані складові. Це має передбачати довгострокові зміни в системах стимулювання та підзвітності платформ і видавців. Також потрібні зрушення в соціальних нормах та усвідомленість того, що підштовхує нас поширювати ту чи іншу інформацію.
«Якщо ми й надалі розглядатимемо дезінформацію як боротьбу між правдою та брехнею, ми й надалі програватимемо. Дезінформація процвітає не лише завдяки неправді, а й завдяки соціальним та структурним умовам, які роблять її поширення доцільним», — каже Фінчем.
«Майстерня інформаційної стійкості» створена в межах проєкту з медіаграмотності для людей старшого віку (60+), який реалізує Український інститут медіа та комунікації в партнерстві з DW Akademie за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ).
Зображення: visuals / Unsplash